Було нам тоді не до сміху. Ніч підняла завісу – біла симфонія снігу пливла над щоглами лісу.
А ліс, як дрейфуюча шхуна, скрипів, у льоди закутий… І хлопець, зворушливо юний, сказав із дорослим смутком:
– Ти пісня моя лебедина, останнє моє кохання… В такому віці людина завжди кохає востаннє.
Бо то уже справа гідности – життя, бач, як сон, промайнуло. Підлітки для солідности мусять мати минуле.
Завіяні снігом вітрила звисали, як біла гичка… Я теж йому щось говорила, і теж, певно, щось трагічне.
Було кохання фатальне, майже з драми Ростана… Я тільки сніг пам'ятаю, отой, що давно розтанув.
Білу симфонію снігу, шхуну, в льоди закуту… А нам з тобою – до сміху! А нам з тобою не смутно!
І добре тобі, і весело на білому світі жити. Ти тільки, як всі воскреслі, не любиш про смерть говорити.
І маєш, напевно, рацію. Минуле вмерзає в кригу. І це вже не декорація… Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання, зламавши об ліс крило… Ти – моє перше кохання. Останнє уже було.